Дорога до себе

Вокзал.Перон.Гудок- і поїзд рушив Куди тепер прослалася дорога? Крилом неспокій огортає душу: Що попереду- радість, чи тривога? А за вікном картини пропливають: То ліс, то поле… Осінь, чи ще літо- Природа щедро барви наділяє, Лежать туманами долини вкриті. Десь вітер пісню в степі починає, Чи хмара раптом навпіл крає небо. До творчості дорога пролягає, А чи до пізнаннЯ самої себе? Вона важка- до пізнання дорога- Не зовсім просто нею мандрувати. Надія лиш на себе і на Бога- Неспокій, страх та сумніви долати. І я- по ній… Широкий шлях лягає. Вокзал. Перон.Гудок –летить дорога. Немало терну спереду чекає На шляху, що веде до перемоги. Назустріч вітру поїзд поспішає… Везе у світ надій і сподівання. Крилом неспокій душу огортає: Важка дорога до свого пізнАння.

Що бУло учора?

-Що бУло учора? -Учора ще літо булО. Ще ніжились квіти останні в незоранім полі. Ще сонечко щедро усім посилало тепло. Ще з неба на землю щоніч осипалися зорі. - А що буде завтра? -Вже вересень завтра прийде. І буде у танці веселому вітер кружляти. Пожовклі листочки із дерева спритно зірве- Природи каприз. А чого ще від неї чекати? -А що буде далі? -А далі усе холодніш… І сиві тумани пелЕною землю укриють. Замовкнуть птахи, зачастіють холодні дощі, У шубах із інею голі дерева замріють. -А потім?.. Із небом? З дощами? Що з нами буде? Чи буде нам лагідно сонечко й далі сіяти? -А далі… А далі зима-чарівниця прийде І буде із торби біленький сніжок розсипати. А потім за нею- весна… і , художник немов, Махне олівцем- і в зелено усе зафарбує. І сонечко знову всміхнеться до мене в вікно, І усмішку ніжну я радо тобі подарую.

А ніби й нічого не сталось

А ніби й нічого не сталось. Ми просто з тобою зустрілись. Та часу було для нас мало… Так швидко хвилини летіли. І тепла й приємна розмова, І погляд, і усмішка щира… Над містом пора вечорова Потиху вже вулиці вкрила. Та час невблаганно збігає, Відлічують стрілки хвилини, І відстань миттєво долають Скрипучі колеса машини. Ніч неба шатро опускала, Вогні ліхтарів засвітились. А ніби й нічого не сталось. Ми просто з тобою зустрілись... Чи ні?..

Цей дощ таки закінчиться колись

                                   Цей дощ таки закінчиться колись.
                                Осінній дощ , холодний, наче крига.
                                Що в лабіринтах долі заблудивсь,
                                Або на сторінках чиєїсь книги.
                                Холодний дощ …надворі …і в житті
                                Завісою густою закриває.
                                В нім люди зустрічаються не ті, 
                                Не ті слова їм часто промовляєм.
                                Розлуки, зустрічі… І знов дощить.
                                У кожного в житті своя погода.
                                То падає, то ледве моросить,
                                А то із громом злива і негода.
                                Немає всім однакових дощів:
                                Хтось любить, ненавидить,чи байдужий. 

                                А хтось змирився, хоч би й не хотів…
                                В житті,як і надворі- часто дуже
                                Душа тепла чекає, замість гроз.
                                Цілує грім дерев зелені віти.
                                Колись таки закінчиться цей дощ.
                                Яскраво сонце поміж хмар засвітить.

Листопад заглядує у двері

                               Дощить… Ну, ще б! Надворі, звісно,осінь!

                               Вже Листопад  заглядує у двері ,

                               Несміливо чекає, що запросять

                               Його , нарешті,   в гості до оселі.

                               Ще часом падолист кружляє в  танці,

                               Неначе знак, що все в житті минає.

                               І ,одягнувши золоті сап’янці,

                               Поволі Жовтень місце уступає.

                               Іде наступний,  вітром завиває,

                               Вночі лякає сивим морозцем,

                               Довкола сірі фарби розкидає.

                               Між них гуляє мокрий сніг з дощем.

                               Земля і небо у одному тоні.

                               У спогад канув золотий розмай.

                               Стоїть самотньо  Осінь на пероні,

                               Чекає поїзд у далекий край.

Виростають діти , відлітають

                   

                        Виростають діти , відлітають,

Наче із гнізда малі пташата,

На світанку з дому вирушають

В світ далекий доленьки шукати.

Мов листочок з гілочки тонкої,

Чи пір’їна , вирвана з крила…

У дорогу  візьмуть із собою

Краплю материнського тепла.

Мама на прощання перехрестить

І сльозу приховану змахне.

На круті життя стежини вперше

За ворота сумно проведе.

Виростають діти, відлітають,

Важко повернути їх назад,

Бо свої  вже діти гнізда мають,

Свій плекають біля дому сад.

А у нім - вже внуки підростають,

Схожі на маленьких тата й маму.

Виростають діти…Відлітають…

Закривають за собою браму…

24.12.2015

Пробач

Пробач образи і слова забудь,

Які могла у гніві говорити.

Така проста життєвих істин суть-

Все треба один одному простити.

Таїти зло в душі- не по-людськИ, 

Носити в серці камінь- недоречно.

У кожного є помилки й гріхи-

Прощати вміти- це також мистецтво.

Пробач за сльози, біль, чи за печаль,

Неспокій, гордість, впертість, чи невдачі

Життя таке  заплутане, на жаль…

Пробач мені…І я також пробачу…

Якщо образила-прости

 
                                             

                                        Якщо колись образила- прости.

Мені із цим так тяжко  було жити…

Здавалося,   гріховні всі хрести

Було би легше у житті носити,

Ніж це свідоме відчуття вини,

Що у житті я щось не так зробила

Якщо колись образила- прости,

Я сотню раз пробачення просила

Сама у себе… і у тебе теж

А тільки все  лиш на папері було.

(Папір, бо, кажуть, витримає все)

Відтоді стільки літ уже минуло…

Уже образ і нарікань нема,

Взаєморозуміння лиш  настало

Ті помилки, що скоїла сама-

Сама усе життя і виправляла.

Пробач, якщо образила давно.

Напевно, кожен може помилятись.

Життя летить, мов кадрики кіно,

До них, мабуть, не треба повертатись.

Якщо образила- пробач…

Осіння кава

                                             
                                              Завітала в гості пані Осінь
Кави запашної скуштувати . До оселі чемно Вечір просить, Щоб удвох із ним пофліртувати. Ніжно обіймала падолистом, Золотом сорочку гаптувала, Для смаку калинове намисто У гарячу каву додавала. Трохи хмелю й сивого туману Для спокуси кидала під ноги, Щоб не було поміж них обману, Щоб одна прослалася дорога. Від шипшини терпкості додала Й дощику- для сили почуттів. Теплоти для серця підливала, Для душі- краплиночку віршів. Свіжа кава…теплий плед на плечі. Ніч у вікна хитро заглядала. Ніжна Осінь і багряний Вечір… В філіжанках кава вистигала.

Два птахи

                                         

                            В синім небі два птахи летіли,

                            Натомились, крилонька зомліли.

                            Одна птаха спокою шукала,

                            Друга –поміж  хмарами блукала,

                            Два птахи, два обрії , два світи…

                            Так далеко треба ще летіти,

                            Щоб знайти дорогу  в  світі цьому,

                            Подолати сумніви і втому.

                            Два птахи-життя ознака в небі,

                            Два птахи… Вперед  летіти треба…

                            В небі крилами птахи змахнули

                            На людей так схожі вони були.

                            Закружляли в небі,  у осіннім,

                            Від журби нема у них спасіння.

                            Птаха інший птах в житті шукає,

                            Віри та надії не втрачає.

                            Знялись два птахи між сині хмари,

                            Полетіли в вирій далі в парі,

                            Пісня залунала в небі чистім,

                            Впала пір’ям в трави росянисті.

Щастя

                                   
                                                Всі щастя чекають…

А хто його знає? Яке воно є?

Де? І як виглядає?

Для когось воно- у коханій людині,

Для іншого- в першому  слові дитини.

Ще комусь- здоровим прокинутись зранку,

Можливо- це кава удвох до сніданку.

А хтось бачить  щастя- в сім’ї, у родині,

У друзях, в роботі, або у везінні,

Що скрізь у житті і у всьому щастить…

А, може, робити як совість велить?-

Для іншого щастя…Добро дарувати

Із світом в гармонії перебувати,

Образ не тримати в душі ні на кого,

Молитви подяки приносити Богу.

У кожного щастя своє, особисте…

Велике, усміхнене, радісне, чисте…

Таке, яке всім подароване з неба.

А Доля вирішує що кому треба.

Я в цьому світі- тільки пасажир

                             

Я в цьому світі- тільки пасажир

У поїзді великому життя.

Дорога -то суцільна, то пунктир

Летить стрілою в простори буття.

І я у ній- як  рисочка  мала

В калейдоскопі   світлих мрій літаю.

У світі боротьба  добра і зла…     

А я своє між ними вибираю…

Життя – немов фортепіано

          

Життя – немов  фортепіано

То чорні клавіші, то білі-

На чорних  залишились  рани

Від болю, що душа   терпіла.

А  радісні життя хвилини

На білих клавішах гуляють.

Про світлі  радісні  години

Мелодія їх нагадає.

Не варто  згадувать  незгоди,

 Чи  сумувати  без  причини.

Хай, незалежно від погоди,

Буде завжди хороша днина.

Хай буде у житті багато

Тих білих клавіш, а не чорних

І кожен день приносить свято

Мелодія їх неповторна.

Поезія

               
                                       Поезія - думки і почуття,

                                 Котрі звучать мажорно,чи мінорно,                   

                                 Оптимістично кличуть до життя,

                                 Або терзають душу, наче жорна.

                                 Зримована  це музика із фраз,

                                 Що  у повітрі десь  довкіл лунає.

                                 Часом  читання їх хвилює нас,

                                 А іноді й байдужим залишає.

                                 Поезія –  це сонце за вікном,

                                 Мов подих вітру, як веселка в небі.

                                 Поезія- молитва перед сном,

                                 Котра розрадить  душу у потребі.

                                 Світ без поезій-квіти без води,

                                 Мов корабель- не в морі, а на суші.

                                 У спеку, в дощ, в зимові холоди

                                 Поезія людські лікує душі.

Я вдячна всім

Я вдячна всім, хто є в моїм житті…

( Всі зустрічі призначені на небі )

Якщо зустрілись в мене на путі-

Можливо, Ангелам так було треба.

Спасибі  тим, хто чогось  мене  вчив,

Хто справжнім другом був, а не здавався

Хто іноді писав, або дзвонив,

Хто в пам’яті у мене залишався .

Тому, хто мою радість розділив,

І, впевнена, у горі б не покинув  

Хто слушними порадами діливсь,

З ким можна буть відвертим і без гриму.

Хто завжди все сприймає так, як є

Хто пробачає жарти і дурниці ,

Чи іноді  наснаги додає

Й уваги не звертає на дрібниці.

Людей багато світлих є в житті,

Що ласкою у холод обіймають…

Я вдячна своїм Ангелам земним,

Що від біди мене оберігають.

Що заслужили- маємо назад

Що заслужили- маємо назад,

Мабуть, не треба нарікать на долю.

Не те зробили, чи сказали невпопад,

Змінити не схотіли щось з тобою.

Ми знаємо, як треба комусь жить

І  що робить- навчити когось хочем.

Але за помилки свої  й гріхи 

Приймаєм  покарання неохоче..

В чужому оці бачимо сміття,

В своїм -не помічаємо й поліна.

Чекаємо дарунків від життя,

Воно ж нас часто ставить на коліна.

Хтось піднімається вперед іти,

А комусь - звести голову несила.

У кожного в житті свої хрести-

Отримуємо те, що заслужили.

Старі листи

Старі листи- як спогад про минуле,

Старі листи і досі зберігаю…

У них про те, що з нами колись було.

Їх наодинці  іноді  читаю.

У них –  від  слів іде тепло і ласка,

Напам’ять їх, мабуть, уже завчила.

Старі листи…Тепер це, ніби казка,

На аркуші написана чорнилом.

Тепер листи писать- не так потрібно  

Конверти замінили телефони,

Чи sms-ки. Звістки  друзям, рідним

Скидаємо на пошту електронну.

Буває, видаляєм, як «непотріб» -

Один лиш рух - і слів уже немає

Старі листи- як про минуле спогад.

В них між рядками почуття читаю…

Ранок у Львові

                     Минає ніч. Погасли ліхтарі

На вулицях старого міста Львова.

 Сховався місяць, зорі угорі

Вогні згасили різнокольорові.

Як охоронець – грізний лев стоїть,

В бруківці вулиць загубились роки .

Старий художник , зупинивши мить,

На полотні відображає спокій.

Надходить ранок, будить все довкіл

Веселим дзенькотом старих трамваїв.

Величне давнє місто - княжий Львів

Гостинно й радо день новий стрічає. 

Львівські леви

                                 

Знов поспішаю, немов на побачення

З гордими левами  міста старого.

Скільки вже вивчено, скільки побачено-

Завжди очікую чогось нового.

Леви спокійно сидять біля Ратуші,

Вулиця Княжа вогні запалила,

Замок Високий  історію згадує

В древньому місті князя Данила.

Запах кав’ярень   п‘янить  ароматами,

 Магія вулиць   з сторожами-левами.

Галицьке місто чарує дівчатами,

В  Стрийському  парку- розкішними кленами.

Дзенькіт трамваїв старою бруківкою,

Вуйки статечні, пані гонорові-

Леви примружили очі довірливо

В гарному місті, у древньому Львові.

Море легенд, надзвичайні атракції,

Танці на вулицях…Новобудови…

Море туристів.  Автентика, грація….

Леви  стоять, як  сторожа, у Львові.