З моря повільно насувався туман. Він був схожий на
величезну живу істоту, яка повзла по землі і поступово, крок за кроком поглинала усе
довкола. Ось він сивими пасмами покрив
лани пшениці, соняшника, а там, дивись, і увесь степ заховався в його густому
мареві. Навіть сонячне проміння не могло пробитися крізь нього.
А туман посувався все далі і далі, розтягувався все
ширше і ширше. На відстані протягнутої руки стало нічого не видно. Відчуваю, як невідомо звідки
з’являються маленькі черв’ячки страху: -А раптом загублюсь тут, у цій молочно-сірій хмарі, що тоді? Та все ж прямую вперед, куди веде дорога.
Хто із нас швидше: я. чи ота повзуча
біло-сиза істота ? Звичайно ж вона. Її лапи
повільно добралися до села і помандрували
вулицями. Спочатку вони
захопили траву, квіти, а далі
сільські хати і дерева почали
ховатися у густій, як молоко, хмарі.
А вона повільно повзла до озера…
Здавалося, тут на неї уже чекали. Все затихло, завмерло у передчутті чогось
невідомого, гнітючого.
Навіть вітер кудись пропав. Полетів, мабуть, далеко в степ
переганяти маленькі легкі хмаринки на ранішньому небі. Минуло кілька хвилин і пливучо-повзючий туман нарешті добрався до озера. Які іще слова
можна добрати, щоб описати його дії? Важко сказати.
Своїми лапами він повільно огорнув прив’язані
до берега човни, покрив водне плесо і
все, та всіх на ньому, добрався до
верхів очерету і уже й вони пропали в густому тумані. Якби спробувати пройти крізь нього,
цікаво- де і коли він закінчиться? А ще – як: підніметься вгору, чи ,
навпаки,впаде на землю? А може розчиниться сам по собі невідомо куди? Цікавість
бере верх , тому підходжу ближче до того місця, де починається озеро.
Ось і тепла вода приємно лоскоче ноги. А над
озером- тихо-тихо… Тепло і аж занадто волого. Здається, що весь світ зупинився
на вгоду отій біло-сизій істоті.
Раптом справа небо почало світлішати,
а за якусь мить на ньому з’явилася
велика червона куля. Сонце, виглянувши з-за хмар , послало проміння на землю. Спочатку воно несміливо ледь
ковзало по озеру, намагаючись пробитися
крізь товщу густого, як молоко, туману, а далі все більше і більше проникало в його глибину. Туман враз змінився. Із гнітючої
сірої істоти появилася весела порожевіла димка, яка
грайливою хмарою простелилася над
озером і лагідно пестила усе навколо. Невідомо звідки взявся вітерець, полетів погратися з осокою,
пошелестів кущами очерету, виганяючи
звідти його мешканців. Обережно випливла
на середину стара
дика качка, роззираючись довкола,
впевнитись, мабуть, що небезпеки немає. За нею рядком- весь її виводок. Голосно
крякаючи та занурюючись раз у раз у
воду, розбудили своїх сусідів. За
хвилину вже велика гусино- качина родина заполонила водне плесо. Закигикали чайки, випливли до гурту пелікани , навіть
поважна чапля , облетівши коло,
опустилася на купину до пташиної
компанії. А сонце піднімалося вище і набиралося сили. Туман рідшав,
робився прозорішим, а далі й зовсім розчинився. Озеро враз ожило, зашуміло сотнями
пташиних звуків, зашелестіло комишами,
заплескотіло, захлюпало маленькими
хвильками. Його срібна поверхня, наче велике дзеркало, заблищала на сонці. Ще не просохла трава
коло озера почала переливатися смарагдово-жовтими кольорами.
Завмерло стою, милуючись довколишньою красою, і відчуваю,
що й сама наповнююсь
передчуттям чогось незвичайно –чарівного,
того, що як дивний сон залишиться в уяві. Відчуваю, що хочу якомога довше бути ,
а може і залишитися тут , на березі цього озера, щоранку разом із сонцем, радіючи життю, зустрічати новий день.
