Гуляє дощик по саду...

Гуляє дощик по саду        
 У мокрій одежині.

І я також до нього йду

По зрошеній стежині.

Іду у дощ, іду у сад,

Туди, де пахнуть квіти.

А дощ стрибає невпопад

По яблуневих вітах.

Кап-кап- із гілки на листок,

Струмочками стікає,

Між яблунь  радісний танок

Зі мною починає.

То вальс, то танго, чи фокстрот-

За ним я не встигаю…

Йдуть яблуні у хоровод,

А дощик їм моргає.

Хоч одежина мокра, що ж ,

Усе стерпіти рада,

Коли удвох ми: я і дощ

Танок виводим  садом

Я давно не рахую літа

Я давно не рахую літа,

Може хтось мене не зрозуміє…

Хай життя, наче птах,  проліта.

А я кожній хвилині  радію.

Я радію тому, що живу,

Що сміюсь, що літаю у мріях…

 Скільки років мені- не таю.

Хай мене хтось і не зрозуміє.

Хоч мені не сімнадцять давно,

Трохи скроні уже посивіли.

Мої роки- мов кадри кіно,

Може хтось мене  й не зрозуміє.

Я свої не рахую літа,

Хоч їх плин зупинити не вмію…

А душа ще така молода!

Жаль, що хтось мене не зрозуміє…

Мені тебе подарувало літо…

Між буйних різнокольорових гам

Пахучих трав зеленим оксамитом.

Мережку-стежку простелило нам.

А ми такі ще молоді обоє

Ішли по ній тоді разом удвох.

Для нас яскраво сонечко сіяло

і того світу мало нам було.

Між травами у квітах загубились,

Летіли в небо аж до забуття…

Здавалося, у серці оселилась

Кохання перше, як мале пташа.

Були щасливі, раді, наче діти…

Не знали, що все скінчиться колись…

Мені тебе подарувало літо-

Літом ми з тобою й розійшлись…

Проходить все і все колись минає

Назад, на жаль, немає вороття.

Згадай мене і я тебе згадаю-

Такою  є іронія життя.

Львів і парасольки- звична річ

                           У Львові парасольки- звична річ,

                           Бо ж дощ у місті залюбки буває.

                           Провулками блукає день і ніч,

                           Мандрує у старенькому трамваї

                           Бешкетник-дощ.

                           Несе він для львів’ян

                           То сміх , то  жарти, аромати кави,

                           Панів поважних і шляхетних панн

                           До танцю він запрошує ласкаво.

                           Стихає галасливий передзвін,

                           Запалюють свічки малі кав'ярні,

                           Неначе очі,  вогники машин

                           Підморгують у дощовім тумані.

                           І вже краплин мелодія звучить

                           Між парасольок кольорів строкатих.

                           А дощ , спочивши на маленьку мить,

                           Біжить у інше місто жартувати.