Ось і зима… І знову вона якась не така, як треба. Уже котрий рік…
Приходить тихо, непомітно, так що і не зовсім зрозуміло – чи то осінь не хоче закінчуватися,
а чи зима не поспішає займати своє місце у природі.
Сьогодні минув її перший день, теплий, сонячний, за вікном- ніби не зима, а середина жовтня. Тільки голе гілля дерев і дає знати, що листопад вже позаду. І сіре небо. Та ще після обіду у повітрі морозцем потягує, так, щоб трохи налякати:- вважайте, зима ж бо! Ближче до вечора ( а те «ближче» настає уже десь з четвертої години) морозець відчутніше щипає за пальці, наче просить одягнути рукавиці. Та й дня майже немає. За годину-півтори село ховається у сутінках , тільки дерева , як примари, застигли вздовж вулиць, а їх тіні падають на дорогу химерними фігурами.
Довкола аж забагато сірого кольору. Саме сірого, який зводить нанівець уявлення про зиму. Вона ж бо має бути біла! Біла-біла зима! Білий сніг- його, якраз, і бракує. Дуже. Усі чекають снігу! Скоріше б! Його сміливці- розвідники уже двічі, а то й тричі наносили візит. Перші- зникали одразу ж, другі-треті протримались кілька годин. Коли будуть наступні- невідомо нікому. Як там нагорі, в канцелярії, розпорядиться матінка погода- так і буде. Може сніг,а може й знову дощ. Усе частіше тепер зима дощовою буває. Чи то такі забаганки у неї, чи вередлива, як і осінь- хто зна. Єдиною ознакою залишається нічна паморозь на траві. Добре, якщо протримається весь день. А то може зникнути з першим сонячним промінням: хоч і не гріє воно уже, та для неї достатньо.
Ну а поки що все дуже просто: на календарі- зимовий місяць, у природі- ще не зовсім зрозуміло, на душі- спокій...
