У кожної пори свої принади

У кожної пори принади є свої

Весна нас тішить, літо серце гріє.

Життя на кожному етапі роздає

Такі дарунки , про які хто мріє.

Вже й пізня осінь стала на поріг,

Голубить зір  і котиться туманом.

Краса її, всьому наперекір,

Милує запахом, п’янить дурманом,

Чарує ніжно смутком. А за тим

Надходить інша панна-чарівниця,

Вкриває покривалом голубим

Весь світ довкола… в час такий насниться 

Грайлива безтурботність весняна,

Спекотне літечко-йому душа радіє.

Принада в кожної пори-своя.

Дарунки кожному такі- які хто мріє.

А завтра...

А завтра…Завтра знову ясне сонце

Загляне промінцем в твою кімнату.

Постука свіжий вітер у  віконце.

І знову будеш день новий стрічати.

І свіжа кава, і  дзвінки від друзів,

Розмови, зустрічі, буденні справи.

В щоденній круговерті  по заслузі

Життя саме  усе, як слід розставить.

Робота звична… Досить позитиву…

Знов сонця промінь  гляне у кімнату.

І посміхнешся ти йому грайливо,

І знову будеш день новий стрічати.

Тобі

                                                        

                              Мені тебе тепер не вистачає (Ольга Чорна)

                              Мені тебе не вистарчає, також.

                              Та мабуть так судилось нам з тобою.

                              Утри сльозу. Не треба зараз  плакать…

                              Вже весни наші  вкрилися журбою.

                              І літо  вже до осені злетіло,

                              І перший сніг вкриває наші скроні…

                              Не зберегли ( а може не схотіли)

                              Любові пташеня в своїх долонях.

                              Воно знялося ще таке несміле

                              Увись…І наче марево згубилось.

                              А з ним літа навздОгін полетіли…

                              Та не забулося,   не розтопилось

                              Те почуття, що серце зігріває,

                              Що у розлуці заставляє плакать…

                              Тобі мене тепер не вистарчає?

                              Мені тебе не вистарчає також.

На дощ подібна і людина

Маленький дощик за вікном-

Лінивий, нехолодний, сірий.

У шибу стукає давно,

Мов подорожній запізнілий

У хату просить , на нічліг

Його погрітися впустити,

На долю скаржиться і зміг

Так  цілу ніч себе жаліти.

А от- сильніший дощ полив:

Рішучий, впертий, безперервний.

До блиску все навкруг помив-

Його старання недаремні.

За ним – вже злива, а не дощ,

Могутня, грізна і всесильна!

Це парадокс, чи ні?.. Та що ж-

На дощ подібна і людина…

Одна на долю нарікає

І просить жалю й допомоги,

А друга –людям помагає,

Руйнує всі перестороги

Її усмішка й доброта…

Людина –злива-непроста!

Вона усе в житті стерпіла,

Загартувалась і зміцніла,

Вона від труднощів не плаче.

Їй жодні не страшні невдачі,

Бо з гідністю їх подолає.

На справи інших надихає…

Що ж, безсумнівно, краще злива,

Аніж людина несмілива.

А роки пролітають тихо...

А роки пролітають тихо,

З собою мрії забирають.

І на обличчі, як на лихо,

Вуаль з морщинок залишають.

Життя один лиш вік відмірить,

В нім дії другої немає.

Про те, що з кожним днем старієм-

Вже сиві скроні нагадають.

В далекі землі, сині далі

Птахами відлітають роки.

Весну з собою забирають

У піднебесся , ген -високо.

І хоч вони  минають швидко,

І все навколо  час міняє,

Та серцю спокою не видно,

Душа старіти не бажає…

Літня зустріч

                                      Десь у лузі літо заховалось,

                               Вкрилося шовковою травою,

                               Не збагну, чи з ним разом блукала,

                               Чи  шукала зустрічі з тобою.

                               Серед поля літо зупинилось,

                               Свіжою росою чисто вмите.

                               Чи були, чи  знов мені  наснились

                               Твої очі, як волошки в житі.

                               Літо у тумані загубилось,

                               Розкидало маки поміж квітів.

                               Так, напевно,  долею судилось,

                               Щоб  зустрілись ми у цьому світі.