Півночі
лютувала гроза. Вітер безжально рвав усе довкола, крутив хоровод з неприбраних легких речей, барабанив по машині ще недозрілими
яблуками. Блискавки довгими
сліпучо-білими стрілами пронизували небо і
ховалися глибоко у землі. Полив
дощ. Величезні його краплі застрибали
по землі у неприборканому танці. Подекуди
він лив суцільною стіною, наче хтось згори
перекинув величезне відро. У повітрі
відчувався запах моря. Так, саме моря.
Його неможливо ні з чим переплутати, цей
запах свіжості, прохолоди, із солонуватим присмаком на губах.
А на ранок крізь хмарки виглянуло
сонечко, посилаючи вниз своє
проміння і тепло. Ожила спрагла земля,
весело захитали голівками квіти
:» Нарешті!» . Поважно затрепетали листочки на обважнілих від плодів гілках
вишень та черешень. Настав звичайний
спекотний літній день . Море чекає...
Їдемо на море… Зразу за селом
починається степ. Скільки письменників, чи поетів описували його і кожен з них
знаходив свої слова. Великий, безмежний, вільний. І саме цим його можна порівняти з морем.
Степ
і море… Море і степ…Що із них манить
мене з кожним роком все більше? Важко
сказати .
Отже-степ… Він несе щось своє, властиве
тільки йому. Пам’ятаю, ще років 20 назад ходили до моря навпростець через степ. Ніби і недалеко, рукою подати, та все ж дорога , особливо назад, була
втомлюючою. Під ногами пісок, а над
головою –палюче сонце. Легкий
вітерець іноді перекочує з місця на місце величезні клубки
перекотиполя. І на сотні метрів довкола-
ні живої душі. Тільки зрідка пробіжить під ногами малесенька ящірка . І їй, мабуть, спекотно ,
от і шукає , де б заховатися… Раптом невідомо звідки доноситься звук дзвіночків, який поступово
голоснішає. А за ним чується тупіт та голосне мекання овечої отари. І де ж вони тут узялися?
З короткого пояснення чабанів стає зрозуміло, що отара прямує до
водопою. Он він, недалеко, за якусь
сотню-дві метрів. Звертаємо і собі, щоб
втамувати спрагу і продовжуємо шлях…
Зараз усе змінилося. Дикого степу по дорозі майже немає. Та й іти пішки у вік суцільної «автомобілізації» не доводиться. Їдемо… За вікном раз у раз пролітають ділянки
пшениці, рису , соняшника. Через
відкрите вікно у машину пробирається кигикання
чайок та
солодко- гарячий запах степу. За кілька хвилин до нього долучається якийсь шум, а чайок стає все більше. Їхати
залишається зовсім мало. Он
воно! Море чекає…
Нарешті машина зупинилась. Виходимо. І
відразу ж попадаємо у якийсь інший світ, вражаючий, урочисто-величний . Перед
очима - неозорий простір , який блищить, міниться, виграє блакитно-прозорими, синьо-фіолетовими кольорами. І згори- чисте блакитне небо. Десь
там, дуже-дуже далеко. воно ніби
зливається з морем, утворюючи рожево-сизу димку. Все дихає свіжістю і бадьорістю.
Закриваю очі і вдихаю цей
запах . Разом з ним приходить
дивне відчуття внутрішньої
розкутості, свободи, волі.
Люблю
спостерігати за морем.Часом здається, що можу милуватися ним безкінечно . А воно щоразу, а може і щогодини різне.
То тихе і спокійне, навіть лагідне. Крізь прозору воду ближче до берега можна легко розгледіти вкрите дрібними мушлями дно, по якому повзе
краб. А то, раптом, налетить вітерець
і пожене до берега невеличкі
хвильки. Часом море буває сірим,
або каламутно- зеленим і маленькі грайливі
хвильки на його поверхні
змінюються великими сіро -білими
бурунами, що з шаленою силою б’ються
об прибережний пісок. В такий момент усвідомлюєш силу моря
і свою безпорадність перед нею.
Цікаво, яке воно буває восени ? Кажуть – часто штормове, чорне, грізне.
А для мене море завжди цікаве, таємниче,
неосяжне, схоже на велике блискуче дзеркало.
Незабаром збираємось назад.
На прощання приходжу ще раз помилуватися
красою моря і степу. Кидаю у воду дрібненькі
камінці і подумки промовляю: – До побачення, море! Чекай мене ! І впевнена, що наступного літа знову повернуся сюди. Море
чекає…
