Море чекає...

               Півночі лютувала гроза. Вітер безжально рвав усе довкола,  крутив хоровод з неприбраних  легких  речей, барабанив по машині ще недозрілими яблуками. Блискавки  довгими сліпучо-білими стрілами пронизували небо і  ховалися  глибоко у землі. Полив дощ. Величезні   його  краплі  застрибали по землі у неприборканому  танці. Подекуди він лив суцільною стіною, наче хтось  згори перекинув величезне відро.  У повітрі відчувався запах  моря. Так, саме моря. Його неможливо  ні з чим переплутати, цей запах свіжості, прохолоди, із солонуватим присмаком на губах.     

               А на ранок крізь хмарки виглянуло сонечко, посилаючи  вниз своє проміння  і тепло. Ожила спрагла  земля,  весело захитали  голівками квіти :» Нарешті!» . Поважно затрепетали листочки на обважнілих від плодів гілках вишень та черешень. Настав звичайний   спекотний  літній день .  Море чекає...                                       

Їдемо на море… Зразу за селом починається степ. Скільки письменників, чи поетів описували його і кожен з них знаходив свої слова. Великий, безмежний, вільний. І саме цим  його можна порівняти з морем.                                          
 Степ і море… Море і степ…Що  із них манить мене з кожним роком все  більше? Важко сказати .

Отже-степ… Він несе щось своє, властиве тільки йому.  Пам’ятаю, ще років 20 назад  ходили до моря  навпростець через степ.   Ніби і недалеко, рукою подати,  та все ж дорога , особливо назад, була втомлюючою.  Під ногами пісок, а над головою –палюче сонце.  Легкий вітерець  іноді   перекочує з місця на місце величезні клубки перекотиполя.  І на сотні метрів довкола- ні живої душі. Тільки зрідка пробіжить під ногами  малесенька ящірка . І їй, мабуть, спекотно , от і шукає , де б заховатися… Раптом невідомо звідки  доноситься звук дзвіночків, який поступово голоснішає. А за ним чується тупіт та голосне мекання  овечої отари. І де ж вони тут  узялися?  З короткого пояснення чабанів стає зрозуміло, що отара прямує до водопою.  Он він, недалеко, за якусь сотню-дві метрів.   Звертаємо і собі, щоб втамувати спрагу і продовжуємо  шлях…

Зараз усе змінилося.  Дикого степу по дорозі майже немає.  Та й іти пішки у вік суцільної   «автомобілізації»  не доводиться.  Їдемо… За вікном раз у раз пролітають  ділянки  пшениці, рису , соняшника.  Через відкрите вікно у машину пробирається  кигикання чайок  та  солодко- гарячий запах степу. За кілька хвилин до нього долучається  якийсь шум, а чайок стає все більше.  Їхати  залишається   зовсім мало. Он воно! Море чекає…

Нарешті машина зупинилась. Виходимо. І відразу  ж попадаємо у якийсь інший світ,  вражаючий, урочисто-величний .  Перед  очима - неозорий простір , який блищить, міниться, виграє  блакитно-прозорими, синьо-фіолетовими  кольорами. І згори- чисте блакитне небо. Десь там, дуже-дуже далеко.   воно ніби зливається з морем, утворюючи рожево-сизу димку. Все   дихає свіжістю і бадьорістю.

Закриваю очі і вдихаю  цей  запах . Разом з ним приходить   дивне   відчуття  внутрішньої  розкутості, свободи, волі.

Люблю   спостерігати за морем.Часом здається, що можу милуватися ним  безкінечно .  А воно щоразу, а може і щогодини   різне.   То тихе і спокійне, навіть лагідне. Крізь прозору воду  ближче до берега можна легко розгледіти    вкрите дрібними мушлями дно, по якому повзе краб. А то, раптом, налетить вітерець   і  пожене до берега  невеличкі  хвильки.   Часом море буває сірим, або каламутно- зеленим і маленькі  грайливі хвильки   на  його поверхні   змінюються великими сіро -білими бурунами, що з шаленою силою б’ються  об  прибережний  пісок. В такий момент усвідомлюєш силу моря і  свою безпорадність перед  нею.  Цікаво, яке воно буває восени ? Кажуть – часто штормове, чорне, грізне. А для мене море  завжди цікаве, таємниче, неосяжне, схоже на велике блискуче  дзеркало.

Незабаром збираємось  назад.  На прощання приходжу  ще раз помилуватися красою моря і степу.  Кидаю у воду дрібненькі камінці і  подумки  промовляю: – До побачення, море! Чекай мене !  І впевнена, що  наступного літа знову повернуся сюди. Море чекає…