Післямова
однієї зустрічі ( або «Очі навпроти»)
Різні зустрічі очікують людину протягом життя: бажані, несподівані, приємні і не дуже.
Зустрічі з близькими людьми,
друзями, тими, з ким колись разом
навчалися.
Та ця, що була - особлива. Зустріч тих, хто працював у
різні часи, на різних посадах. Усіх
їх об’єднала одна життєва зупинка.
Тепла невимушена розмова, затишна обстановка ,
зворушливі слова і очі навпроти. Очі
колишніх колег, від яких я набиралася життєвої мудрості,
професійної практики і досконалості, очі
колишніх прибиральниць, з якими
часом могли довго говорити після
уроків про перипетії життя. Як багато ці
очі могли розказати в ту мить. І вони
розповідали… Але по-своєму, мовчки.
Навпроти
були люди, які залишили тут своє вміння, знання, здоров’я … Були і молодші- діти тих, хто сам зараз
не в силі, чи уже ніколи більше не зможе
переступити шкільний поріг. Ті і
другі дивилися на мене, і ці погляди , мабуть,
я ще довго пам’ятатиму. Очі людей навпроти … Здивовані, сумні, з іскринками сміху і бадьорим вогником, сірі, карі,- усі вони
весь час були сповнені сліз. І це- сльози радості, вдячності,
ностальгії- не знаю, які слова підібрати ще.
На екрані у слайдах пробігало їхнє життя… Про що думали вони у цю мить? І що думала я,
одночасно цитуючи то рядки вірша, то
вислови , то розповідаючи про когось із цих людей. Я дивилася навпроти себе і бачила
невтомних бджілок-трудівниць
такими, якими запам’ятала з
перших днів. У деякі моменти і мені
підкочувався клубок чогось, що стискало горло, не давало говорити. Здавалося: ще трохи і
я заплачу разом із очима навпроти. А вони захоплююче спостерігали за всім, що відбувалося на
екрані і надто уважно слухали. Слухали так, що мене почало огортати дивне відчуття. Воно повільно добиралося до
свідомості, поки нарешті стало зрозуміло: це було відчуття боязні. Не
страху, а саме боязні. Я боялася
порушити їх спогади, розігнати
думки, повернути назад у реальність.
Боялася, що , можливо,при наступній такій
зустрічі когось із нас може вже не бути…
А вони-
очі людей, що навпроти, в цю мить були далеко-
далеко, на відстані п’ятдесяти років . Здавалося, що їх
життєвий потяг повернув назад…
а з ним- і мій. Нараз відчула себе молодою і недосвідченою, такою, що стоїть перед
наставниками і добре обдумує кожне
слово, яке має сказати. Поступово боязнь минала. А у очах навпроти крізь сльози
світилася ласка, довірливість, доброта і щось іще… таке
добре знайоме. І це «щось»- любов до світу, до дітей. Навпроти були люди, що віддали школі велику частину свого життя.
Це вони- ті
люди, які «вкинули зерно у
борозну і вона вродила сторицею». Привітні, лагідні, строгі і вимогливі,
турботливі, наче мама, чи бабуся - вони зустрілися в рідній школі, щоб
поспілкуватися, згадати, порівняти… Це для них звучали вітання і щирі слова вдячності. Вони нерішуче піднімалися з місця, ніби не
хотіли привертати уваги до себе, ніяковіли від шквалу гучних оплесків і
крадькома втирали сльози, що не переставали котитися по щоці. Цікаво, якби
можна було щось змінити, або повернути
назад роки- чи вибрали б вони інший шлях? Мабуть , що ні. Діти- ось їх
покликання! Для одних- навчати, для других- піклуватися про затишок для дітей.
І, мабуть, для них немає більшої нагороди , аніж теплі слова їх вихованців. Бо найважливіше в житті -людські відносини: милосердя, доброта, співчуття, вдячність,
розуміння, визнання. Вони так мало вартують, але так дорого ціняться.
Останнім часом життя все більше нагадує мені швидкий потяг, що несеться вперед і його
неможливо спинити. Іноді він робить короткі зупинки на кілька хвилин, щоб випустити одних, чи
впустити інших пасажирів. І знову – вдаль.
Та вчора, здається, потяг збився зі шляху.
Спинився, чи повернув назад… Помилився,
чи навмисне… Як би там не було- не так вже й важливо. Важливо, щоб таких
зупинок у потязі життя було багато.
