ПАМ'ЯТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Вже кілька  зим минуло відтоді,

Коли Майдан без жалю розстріляли,

Коли батьки і хлопці молоді

Птахами волі в небо відлітали.

Коли вогонь здіймався в небеса,

Палали шини, дим в’їдався в очі,

На людях мокрий одяг замерзав…

Чи думав ти тоді про себе, хлопче?

Ти за Свободу й Волю нашу став,

З тобою поряд –батько, брат,учитель .

Та снайпера вогонь усіх поклав!

Усіх убив! А вам ще б жити й жити!

А вам ще б жити і дітей ростить,

Дівчат кохати, чи гулять весілля…

І плакав Бог кривавими слізьми

Від  розпачі, від болю і безсилля!

І плакав Бог, коли у висоту

Героїв душі Ангелом злітали,

Як цвіту українського красу

Словами «Плине кача…»  проводжали.

Омиті кров’ю, несли прапори,

Ридав Майдан, летіли душі  в небо…

Небесна сотня дивиться згори,

Зірками нам нагадує про себе.

Самотні тополі

Самотні тополі стоять собі в полі,

Відкриті і вітру, й дощу.

Всміхаються сонцю, вітаються з небом

І думають думу сумну.

Як буйний вітрисько в широкому степу

Їм пісню веселу співав.

Згинав їх додолу, підносив до неба

І коси усім розплітав.

Стоять три тополі самі собі в полі

Замріяно вгору глядять.

Немовби бажають про щось розказати,

Та люди не чують, спішать.

Невтішний їх шелест хто слухати хоче?

Що лист опада восени?

Що зливи їх лиють?Що в зими  холодні  

Їм сняться примарнії сни?

Високі  тополі теж були б щасливі,

Якби вони в парі росли

Якби вони дуба на захисток мали-

Були б не страшні їм вітри.

Тополі у полі…як долі жіночі…

В задумі журливо стоять.

                               Про біль свій  і тугу, про самотні ночі

На роздоллі тихо гомонять…