Якось в вечірню стривожену пору

 коли все навколо в чеканні завмерло,

осінь розкидала айстри по двору,

 мов дорогі самоцвіти і перли .

Білі, червоні, яскраво- рожеві-

Лине над двором п’янкий аромат-

Зірочок стало менше на небі,

 Квітоньки –зорі на клумбах лежать.

 Очі милують ясним своїм цвітом,

Сонце колишуть, з вітром говорять.

 Час наступив попрощатися з літом…

 Осінь вже стелить постелі червоні.

 Он вона, осінь, над садом тінистим,

 Світяться в сутінках цятки малі-

 Дивляться в небо квітки променисті-

 Айстри- уламки зірок на землі.

                                       ©