неділя, 12 листопада 2017 р.

 Післямова однієї зустрічі ( або «Очі навпроти»)

Різні зустрічі очікують людину протягом  життя: бажані, несподівані, приємні і не дуже. Зустрічі з близькими людьми,  друзями,  тими, з ким колись разом навчалися.
Та ця, що була - особлива.  Зустріч тих, хто  працював у  різні часи, на різних посадах. Усіх  їх обєднала одна життєва зупинка.
Тепла невимушена розмова, затишна обстановка , зворушливі слова і очі навпроти. Очі колишніх  колег,  від яких я набиралася життєвої мудрості, професійної  практики і досконалості, очі колишніх прибиральниць, з якими  часом  могли довго говорити після уроків  про перипетії життя. Як багато ці очі  могли розказати в ту мить. І вони розповідали… Але по-своєму, мовчки.
 Навпроти   були люди, які залишили тут своє вміння, знання, здоровя … Були і молодші- діти тих, хто  сам зараз  не в силі, чи уже ніколи більше не зможе  переступити шкільний поріг. Ті  і другі дивилися на мене, і ці погляди , мабуть,  я ще довго памятатиму. Очі людей навпроти … Здивовані, сумні,  з іскринками сміху і  бадьорим вогником, сірі, карі,- усі   вони  весь час були сповнені сліз. І це- сльози радості, вдячності, ностальгії- не знаю, які слова підібрати ще.
На екрані у слайдах  пробігало їхнє життя…  Про що думали вони у цю мить? І що думала я, одночасно цитуючи  то рядки вірша, то вислови , то розповідаючи про когось із цих людей.   Я дивилася навпроти себе і бачила невтомних  бджілок-трудівниць такими,  якими запамятала з перших днів. У деякі моменти і мені  підкочувався клубок чогось, що стискало горло,  не давало говорити. Здавалося: ще трохи і я  заплачу разом із  очима навпроти.  А вони захоплююче  спостерігали за всім, що відбувалося на екрані і надто уважно слухали. Слухали так, що мене  почало огортати дивне    відчуття. Воно повільно  добиралося до  свідомості, поки нарешті стало зрозуміло: це було відчуття боязні. Не страху, а саме боязні. Я боялася  порушити їх  спогади, розігнати думки,  повернути назад у реальність. Боялася, що , можливо,при  наступній  такій  зустрічі когось із нас може вже не бути…
А  вони- очі людей, що  навпроти, в цю мить були далеко- далеко, на відстані   пятдесяти років . Здавалося, що  їх  життєвий  потяг повернув  назад…  а з ним- і мій. Нараз відчула себе молодою і  недосвідченою, такою, що стоїть перед наставниками і добре  обдумує кожне слово, яке має сказати. Поступово боязнь минала. А у очах навпроти  крізь сльози  світилася ласка, довірливість, доброта і щось  іще… таке  добре знайоме. І це «щось»- любов до світу, до дітей.  Навпроти були люди, що віддали школі  велику частину свого життя.
Це вони- ті  люди, які  «вкинули зерно у борозну і вона вродила сторицею». Привітні, лагідні, строгі і вимогливі, турботливі, наче мама, чи бабуся - вони зустрілися в рідній школі, щоб поспілкуватися, згадати, порівняти… Це для них звучали  вітання і щирі слова вдячності.  Вони нерішуче піднімалися з місця, ніби не хотіли привертати уваги до себе, ніяковіли від шквалу гучних оплесків і крадькома втирали сльози, що не переставали котитися по щоці. Цікаво, якби можна було щось змінити, або  повернути назад роки- чи вибрали б вони інший шлях? Мабуть , що ні. Діти- ось їх покликання! Для одних- навчати, для других- піклуватися про затишок для дітей. І, мабуть, для них немає більшої нагороди , аніж теплі слова їх вихованців.   Бо найважливіше  в житті -людські відносини:  милосердя, доброта, співчуття, вдячність, розуміння, визнання. Вони так мало вартують, але так дорого ціняться.
Останнім часом життя все більше нагадує мені  швидкий потяг, що несеться вперед і його неможливо спинити. Іноді він робить короткі зупинки  на кілька хвилин, щоб випустити одних, чи впустити інших пасажирів. І знову – вдаль.
Та вчора, здається, потяг збився зі шляху. Спинився, чи  повернув назад… Помилився, чи навмисне… Як би там  не було- не  так вже й важливо. Важливо, щоб таких зупинок   у потязі життя було багато.


2 коментарі:

  1. Виявляється, в умовах шаленого темпу нашого життя ще можна помічати очі навпроти. Пані Лесю, у вас є чого повчитися, бо я думала, що вчитель сьогодні загнаний у глухий кут. Помилялася.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую.Я і сама також чогось навчаюся у всіх. з ким зводить мене життя.

      Видалити